Творчість козачат

Чудовисько на ім’я Голод

"Який голод, питаєте, був? Те, що собак та котів виїли - те дрібниця. Те, що дохлятину із скототомогильника, щоб власті не бачили, тягали, - теж ніщо. Серед зими почали мертвяків одривать і їсти, а тоді й за живих взялися. Чегринець, той вкрав у Сахнихи хлопця, зарізав та й з'їв. Гарне таке хлоп'ятко було, Панасиком звали, тільки рученята мати в зарізяки отняла, під порогом лежали..."

(Із спогадів Михайла Миколайовича Котенка, с. Дзюбівка, Сумська обл.)

Кажуть, коли згасає зірка - обривається чиєсь життя. Напевне, у 1932-1933 роках зорі над Україною перед тим як згаснути, повільно тьмяніли. Але ніхто не дивився тоді на небо. Була тиша, страшна і спорожніла.

Не було чути ні гавкання собак, ні жвавих дитячих голосів, ні щебету пташок, ба навіть кроків. Земля більше не мала що віддати. З неї, скам’янівши, стирчали обдерті дерева, безлисті, мертві. А її сухе, змучене, пошматоване тіло замість живлющої вологи вбирало в себе людську смерть. Страшне чудовисько на ім’я Голод крокувало по Україні, розтоптуючи на своєму шляху похилі, дорослі і зовсім маленькі життя. Не поспішаючи, голод висмоктував з людей залишки здорового глузду, рештки сил. Калічив їхні тіла, спотворював душі. У пошуках їстівного люди полювали одне на одного.

Тоді слова були уривчасті, незавершені. У хаотичному порядку, у божевільному маренні вихоплювалися вони з людських вуст. Тоді очі у людей були страшними. Велика істина і велике божевілля поєдналися у погляді цих людей. Ніхто, крім них самих не знає, як то – повільно помирати. Як то, - зібравши уламки свідомості, раптом згадати, що твоєї дитини більше немає. Як то - втрачати близьких, дивитися на їхні муки і не мати змоги зарадити. Ті очі божевільні, бо не змогли вмістити у собі всесвітнє страждання. Але водночас мудрі, бо несуть у собі таємницю смерті, смерті у житті.

Тоді на Україні порушилися закони часу. Люди загубилися у часовому вимірі, не розрізняли ніч і день. А діти, народившись дорослими, одразу сивіли і помирали, бо в них забрали право на життя. Тоді Україна пахла смертю. Сморід людських мертвих тіл, що розкладаються, нестерпний, відразливий, від якого з ніг до голови тіпає від огиди. Чи відчували його у більшовицькій Росії? Чи снилися їм, вбивцям, байдужим спостерігачам за мільйонами смертей очі напівживих українців, заморених голодом?..

Напевне, тоді, у той час, над Україною зірок ставало щоночі менше. Але ніхто не помічав, як зорі нарешті відпускали небо зі своїх золотих долоньок. Тоді люди віддавали життя. І, напевне, звільнившись від голодного ненависного тіла, їхні душі зітхали з полегкістю... Кажуть, коли людина помирає, на небі згасає зірка. А ще кажуть, що то не зорі світять, а душі померлих...

Тьмяніли зорі над голодним містом
І падали, зірвавшись з небосхилу.
Тривожив тишу шепіт: „Їсти...Їсти...”
І янголи згорнули білі крила,
Забравши душу ще одну - безсилу.

Ні, це не люди - привиди прозорі,
Що дивляться очима потойбічними.
Минає день. Згасають їхні зорі,
Щоб, засвітившись знову, стати вічними.

Статтю підготувала випускниця гімназії, а нині студентка І курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Журавська Ганна.

13.01.2007р.